Найтрагічнішою ознакою Другої світової війни стала небачена до того неймовірно велика, просто катастрофічна кількість загиблого мирного населення. Такими були не лише так звані супутні втрати воюючих сторін під час бойових дій та інші небажані наслідки війни, а, головним чином, результати свідомої і послідовної нацистської окупаційної політики по відношенню до цивільного населення окупованих країн, особливо тих, де чинився опір завойовникам.

У політиці нацизму в Другій світовій війні в Україні окремим видом злочинів проти мирного населення цілком доречно виділити знищення населених пунктів разом із його мешканцями. Таку саму тактику окупанти системно проводили в Білорусі та Росії. У скорботному списку спалених сіл і селищ виділяється спалення карателями містечка Корюківка Чернігівської області.

Корюківка — селище міського типу з 1923 р., місто з 1958 р., центр Корюківського району Чернігівської області з 1966 р. Розташоване за 100 км від обласного центру — м. Чернігова — у північній частині області на березі річки Бреч (притока річки Снов). Корюківський район межує з Семенівським, Новгород-Сіверським, Сосницьким, Менським, Щорським районами Чернігівщини та Брянською областю Російської Федерації. Місто знаходиться на перетині автошляхів обласного і місцевого значення, по яких здійснюється транспортний зв’язок з обласним центром та сусідніми райцентрами: Щорсом, Меною, Семенівкою і населеними пунктами району.

Чернігівщина в 1941—1943 рр. була краєм активної діяльності радянських партизанів. Під час німецької окупації Корюківка стала центром радянського партизанського руху на Чернігівщині. Звідси почали свій шлях Чернігівський партизанський загін, партизанське з’єднання О. Федорова, тут постійно діяло партійне та комсомольське підпілля.

У лютому 1943 р. радянське партизанське з’єднання під командуванням Олексія Федорова повернулося з Брянщини і розташувалося у корюківських лісах на Кам’янському хуторі. Воно розпочало збір продовольства по селах і акції проти окупантів. Згодом гітлерівці за це спалили села Гуту Студенецьку, Тихоновичі, частину Перелюбу. Одним із заходів окупаційної влади проти партизан було взяття під арешт членів сімей партизанів у Корюківці, яких згодом, напевне, планували стратити. На прохання командира взводу з’єднання Феодосія Ступака, двох 12-13 річних синів якого теж посадили до корюківської в’язниці, а дружину розстріляли, Микола Попудренко, який на час відсутності Федорова виконував обов’язки командира, дав команду провести напад на містечко.

У ніч на 27 лютого 1943 року партизани з’єднання Федорова розгромили німецький гарнізон, залишки якого уціліли тільки у цегляному будинку лікарні. Визволили в’язнів з тюрми сім’ї партизанів, активістів з усього району (за офіційними даними — 97, за спогадами — від 37 до 50).

Вранці 1 березня 1943 р. з Щорса у Корюківку прибув німецький каральний загін. Населений пункт було оточено. Всіх мешканців групами по 50—100 чол. зганяли у великі будинки і розстрілювали. Ось як про це описано в Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р.: «Масові розстріли з наступним спаленням здійснювалися головним чином: 1) У ресторані, де зі свідчень свідків Горбачевської Ольги Павлівни, Самбурзьскої Лідії, Афанасьєвої Ксенії, які були під розстрілом, але тільки поранені і випадково залишилися жити, встановлено, що 1 березня 1943 року в будинку Корюківського ресторану загнано було до 500 чоловік мирного населення, у порядку черговості, партіями від 50 до 100 чоловік. Вони розстрілювалися кожний окремо з автомата на виду всіх присутніх людей. Після всієї цієї розправи 2 березня 1943 року ресторан разом із трупами було спалено. [2)] Таке масове знищення людей шляхом розстрілу з наступним спаленням було проведено також у помешканні земвідділу, у театрі і на території церкви».

Одночасно до 10 легкових машин із карателями прочісували всі хати й околиці містечка і вбивали жителів, як і у помешканнях, так і на вулицях.

Для уявлення цього злочину наведемо уривок спогадів уцілілого мешканця, священика Всеволода Дагаєва: «Приблизно годині о дев’ятій ранку першого березня машини з німцями почали під’їздити до контори рафінадного заводу, де я неподалік квартирував. Напередодні ми з дружиною вирішили перебратися на квартиру в Олексіївку [район містечка]. І я пішов, щоб знайти підводу для перевезення речей. Коли повернувся, мене не пропустили, почали по мені стріляти. Я зайшов у дім метрів за десять від ресторану.

Коли переконався, що прокляті фашистські кати виїхали, зайшов до ресторану і побачив там гори вбитих людей і калюжі крові. В Олексіївці, куди я пішов відразу після цього, було те ж саме: у будинках і просто на подвір’ї лежало по 20-30 трупів.

Частину будинків із трупами гітлерівці спалили першого дня. На другий день тривало те ж саме. Були випадки, коли людей живими кидали у вогонь».

Після знищення всіх знайдених корюківців карателі містечко спалили. Очевидці казали, що дим і заграву від пожеж було видно у райцентрах Щорсі, Сосниці, у Холмах. Акцію проведено 1 і 2 березня 1943 р. Пізніше, 9 березня карателі повернулися, щоб допалити селище і добити вцілілих. Ось як про продовження цієї трагедії розповіла Лідія Скрипка: «[9 березня 1943 р.] …наумівською дорогою […] просувалися підводи корюківчан з пожитками. Люди забирали й вивозили все, що залишилося після погрому. Ліда бігла й хотіла потрапити на котрусь з підвід. Аж тут – кулеметна черга. Дівча впало у бур’яни і притихло. А фашисти автомобілем заїхали наперед підводам і зупинили їх. Майже всіх людей вивезли до колишньої цегельні, заштовхали у піч для вижарювання цегли, облили їх гасом і запалили. Того ж дня нелюди на Камишанці [район Корюківки] повитягували з під піч спалених хат стареньких бабусь, які повернулися додому, завели їх до сараю, облили гасом і підпалили. Звірствували як хотіли».

Наслідки нацистського злочину: вбито близько 7 тис. мешканців. В Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р. вказано, що 1 і 2 березня 1943 р. за підрахунками здійснено вбивство 6700 чоловік, спалено 1290 будинків. У документі стан населеного пункту описано так: «При загальному огляді Корюківка являє собою абсолютно зруйноване селище (де залишилося тільки 10 житлових будівель [цегляні будівлі]) з повним знищенням житлових будинків, установ кінотеатру, будинків лікувально-медичної мережі».

Знищення Корюківки разом із мирним населення нацистською окупаційною владою однозначно є військовим злочином (вбивства і жорстоке поводження з цивільним населенням на окупованих територіях) та злочином проти людяності (політика переслідування, репресій та знищення ворогів нацизму, ув’язнення людей без судового процесу, переслідування їх, принижування, перетворення на рабів, тортури і вбивства). Ця оцінка повністю відповідає висновкам міжнародного судового процесу над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини у Нюрнбергзі, який проходив з 20 листопада 1945 р. по 1 жовтня 1946 р.

Корюківська трагедія 1-2 березня 1943 р. за своїми масштабами є найбільшою кривавою каральною акцією нацистів зі знищення мирного населення разом із населеним пунктом у Другій світовій війні в Європі. Тим більше, що злочин відбувся не під час бойових дій протиборчих сторін. До такого висновку підводить порівняння з всесвітньо відомими трагедіями світової війни в Європі:

Українська Корюківка — 1-2 березня 1943 р. вбито і спалено близько 7 тисяч людей різного віку — від немовлят до немічних старих.

Білоруська Хатинь — 22 березня 1943 р. у селі знищено 149 людей.

Чеська Лідице — 11 червня 1943 р. вбито у селищі і замордовано у концтаборі 320 людей.

Французький Орадур — 10 червня 1944 р. знищено у селищі 642 людини.

У повоєнний час місцевими органами влади та громадськістю здійснена певна діяльність щодо вшанування пам’яті жертв гітлерівських окупантів. У центрі міста Корюківка на місці ресторану, в помешканні якого 1 березня 1943 р. карателями було знищено сотні беззахисних мешканців, у листопаді 1977 р. створено пам’ятник — Меморіал на честь героїчного опору жителів Корюківщини гітлерівським загарбникам на одному із місць масового розстрілу жителів 1 березня 1943 р. — у ресторані, який потім було спалено; у місцевому історичному музеї — експозиція.

У першій половині 80-х років XX ст. був вже погоджений проект Меморіального комплексу 256-ти спаленим селам і містам України в Корюківці. Після Чорнобильської катастрофи цей проект було згорнуто і забуто.

У 1988 р. видано надзвичайно малим накладом книгу-меморіал «Вінок безсмертя сотням безсмертних українських сіл, що згоріли у вогні фашистських каральних акцій, тисячам нездоланних людей, що жили в них і зазнали мученицької смерті від гітлерівських катів», у якій описана трагедія у Корюківці.

1 вересня 2009 р. до 70-річниці Другої світової війни телеканал «Інтер» показав документальний фільм власного виробництва «1377 спалених заживо». Автор і режисер Іван Кравчишин (студія «07 Продакшн») розповів у стрічці про Корюківську трагедію 1943 р.

Ця трагедія описана у книгах київського краєзнавця з Корюківщини Василя Устименка, в історичній публікації заслуженого журналіста України Сергія Павленка «Чорний понеділок Корюківки» та інших публікаціях.

Однак, на відміну від інших відомих на увесь світ розправ нацистів над мирними мешканцями під час Другої світової війни в Європі Корюківська трагедія протягом тривалого часу залишилася невідомою для України і світу, а пам’ять загиблих так і не було гідно вшановано відповідними заходами.

Ситуація поступово почала змінюватися з 2010 р. Це сталося завдяки спільним зусиллям керівництва Чернігівської облдержадміністрації, Українського інституту національної пам’яті та Корюківської райдержадміністрації, громадськості, науковців і краєзнавців. Видано збірник документів і матеріалів «Корюківка, 1943: злочин проти людяності». Розпочалася інтенсивна дослідницька робота, організовані заходи та підготовлені публікації в пресі з інформування громадськості та вищих органів влади країни про Корюківську трагедію.

Прийняттям восени 2011 р. Указу Президента України «Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» і постанови Верховної Ради України «Про вшанування пам'яті жертв Корюківської трагедії під час Другої світової війни» визначено вшанування жертв Корюківської трагедії на державному рівні як складової державної політики національної пам’яті.

У заходах, як одне з головних завдань, передбачено спорудження у місті Корюківка Меморіального комплексу пам'яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами.

Це рішення повністю відповідає вітчизняним і європейським традиціям вшанування загиблих. Так, у Франції і Чехії нацистський окупаційний режим не проводив як окремий масовий вид «покарання» спаленням разом із мешканцями цілих населених пунктів. Проте, селище Орадур-сюр-Глан у Франції, яке у 1944 р. було знищено німецькими карателями, після війни не відновлювалося. Його руїни були залишені для повчання нащадкам. Сучасне селище побудовано на відстані від знищеного. Рішенням Президента Франції Шарля де Голля Орадур-сюр-Глан оголошений меморіальним центром. У 1999 р. Президент Ширак назвав Орадур «містом-мучеником». У 2008 р. меморіальний центр був нагороджений премією Австрійської меморіальної служби. Інший приклад, у с. Лідице в Чехії в пам’ять про знищення його мешканців створено меморіал із музейною експозицією.

Для нашої країни ближче досвід сусідніх Білорусі і Росії, де як і в Україні під час окупації масово застосовувалася тактика знищення населених пунктів разом із населенням.

Меморіальний комплекс «Хатинь» у Білорусі було відкрито ще у 1969 р. у пам’ять 628 білоруських сіл, знищених нацистами у роки Великої Вітчизняної війни.

25 жовтня 2011 р. в селі Хацунь Брянської області Російської Федерації за участю прем’єр-міністра Володимира Путина відкрито однойменний меморіальний комплекс у пам’ять про знищення 25 жовтня 1941 р. карателями всіх його мешканців — 318 чоловік.